Статті та інтерв'ю

Будні воєнної розвідки у спогадах ветерана

"Невідома розвідка" № 10-11, 2004 р.
Загальновизнано, що будь-яка розвідка - інструмент передусім зовнішньої політики. Говорячи про розвідку воєнну, ми маємо на увазі ще і дуже важливу складову зміцнення безпеки держави. Повною мірою це відноситься і до радянської воєнної розвідки, яка, зародившись у далекому листопаді 1918 р., з часом перетворилася на потужну і ефективну систему забезпечення безпеки і захисту інтересів СРСР. Кращі представники декількох поколінь радянських людей створювали і зміцнювали цю систему за будь-яких умов, в мирний і воєнний час чесно виконували свій обов'язок, передаючи набутий досвід новим поколінням розвідників. Адже спадкоємність у розвідці - основа постійного її вдосконалення, підвищення результативності розвідувальної діяльності і, що найважливіше, виховання справжніх професіоналів і патріотів. Саме цю думку підкреслив в передмові до "Нарисів з історії російської зовнішньої розвідки" академік Е. М. Примаков. На його думку, спадкоємність, вірність кращим традиціям передуючих однопрофільних служб - одна з особливостей російської розвідки, що ніколи не зрікалася того хорошого, корисного, важливого для держави, суспільства, народу, що було напрацьовано за багато десятиліть і віків її попередниками, у тому числі і у Радянському Союзі.

Думка про спадкоємність відноситься також до воєнної розвідки України, створення якої базувалося на колективах і структурах, що залишилися на нашій території після розпаду Радянського Союзу. Біля її витоків стояли люди, що не один десяток років віддали службі у воєнній розвідці. Нині багато хто з них поповнив ряди ветеранів, але закладені ними основи, переданий досвід і сьогодні сприяють нарощуванню можливостей діючої системи розвідки. Цей досвід накопичувався в складних умовах протиборства двох систем, самовідданою працею, часто з ризиком для життя багатьох тисяч людей. Його не підміниш висновками з підручників і сухими інструкціями. Судити про це можу не з чуток, оскільки до повернення в Україну за моїми плечима вже було 14 років служби у військовій розвідці Забайкальського військового округу (ЗабВО) і 7 років - на Західному напрямі. Сьогодні серед ветеранів розвідки багато тих, з ким я разом проходив службу і виконував поставлені завдання. Нам є що згадати.

Після закінчення Воєнно-дипломатичної академії я отримав призначення в одну з частин спеціальної розвідки ЗабВО. В ті часи такі призначення особливого ентузіазму не викликали, але ми були людьми обов'язку і розуміли, що після подій на о. Даманський потрібне серйозне посилення структур розвідки.

Річ у тому, що, починаючи з 1968 р., міждержавні відносини СРСР і Китаю різко загострилися - у наших сусідів почався буквально військовий психоз, що супроводжувався відкрито ворожими акціями в прикордонних районах. Загроза збройного конфлікту з Китаєм змушувала вживати відповідних заходів, передусім шляхом посилення угрупування військ ЗабВО. З урахуванням території, на якій дислокувався ЗабВО (з півночі від г. Тикси на березі моря Лаптевих на південь до Ерлянського виступу на території Монголії - близько 4000 км), і протяжності сухопутного кордону в смузі відповідальності (понад 3000 км), завдання це було не з простих. У тому числі для системи військової розвідки.

Тільки у системі розвідки центрального підпорядкування тоді налічувалося понад 15 частин і з'єднань, в основному спеціальної і радіоелектронної розвідки (їх бойовий склад і реальні можливості в повному обсязі стали мені відомі тільки з призначенням на посаду заступника начальника розвідки ЗабВО). Складні метеоумови, великі відстані, специфіка обстановки в зоні розвідки створювали великі труднощі. Оперативний склад місяцями знаходився у відрядженнях, цілодобово велося бойове чергування, з великими труднощами здійснювалося матеріально-технічне забезпечення, особливо периферійних підрозділів РЕР, віддаленість яких від пунктів постачання складала від 500 до 1500 км. Незважаючи на це, інформація від розвідувальних джерел безперервно надходила на пункти управління, найбільш важлива - негайно доповідалася командуванню округу на ЦКП ГРУ ГШ.

Враховуючи значну зону розвідки (понад 3000 км), основним завданням розвідувального управління було чітко позначити об'єкти розвідки, спланувати їх раціональний розподіл між добувними органами. Результативність розвідки досягалася за рахунок комплексного застосування сил і засобів спеціальної, радіоелектронної і повітряної розвідки. Під постійним контролем знаходилися ракетно-ядерні випробувальні засоби, ракетні бази, повітряні перельоти, а також засоби управління військами і зброєю.

Звичайно, ми розуміли, що можливості угрупування наших військ на випадок військового конфлікту в без'ядерному варіанті аж ніяк не йшли в порівняння з можливостями протиборчої сторони. Згадується жартівливе завдання офіцерам розвідуправління в ході навчань: "противник дрібними групами, кожна чисельністю до мільйона чоловік, почав перетинати державний кордон". Тому з неприхованим полегшенням ми сприйняли послаблення напруженості у взаєминах між Радянським Союзом і Китаєм, яке стало проявлятися на початку 80-х років. Стримуючий чинник ядерної зброї все-таки зіграв свою роль, і дві держави не стали на грань непередбачуваного по наслідках військового конфлікту.

Період потепління сприятливо вплинув і на мою подальшу службу: я отримав дозвіл і з 1985 р. вступив до Академії Генерального штабу. Так завершилася моя 14-річна епопея розвідувальної діяльності в ЗабВО.

Згадуючи сьогодні ті роки, я дякую долі, можливості відчути на собі екстремальність умов, що дала мені досвід організації і ведення розвідки комплектом розвідки прикордонного округу. З вдячністю згадую своїх начальників і підлеглих, які були справжніми патріотами і не за страх, а за совість виконували поставлені завдання. Особливу пошану у нас викликав професіоналізм начальників розвідки ЗабВО - генералів Б. А. Феофанова і Ю. Н. Ерешко, які значну частину свого терміну служби провели в суворих умовах Забайкалля і Далекого Сходу.

За час перебування в Академії Генерального штабу мені найбільш запам'яталося моє призначення на посаду після закінчення навчання. Два місяці мені наполегливо пропонували поїхати в ЗабВО начальником розвідки. Мої аргументи, що я прослужив там 14 років від капітана до полковника, в кадрах ГРУ ГШ не сприймалися. Допоміг випадок: в академії мене побачив начальник розвідки Сухопутних військ генерал-лейтенант Ф. І. Гредасов і запитав, на яку посаду мене планують призначити. Почувши про ЗабВО, здивувався і навіть обурився. Після цього мене викликали в кадри ГРУ ГШ і демонстративно сказали, що генеральських посад немає і доведеться йти на полковницьку. У серпні 1987 р. я відбув в Західну ставку (м. Легніца, Польща) на посаду заступника начальника розвідки Главкомата. З цієї миті почався черговий цикл розвідувальної діяльності, але вже на Західному напрямі, в смузі основного в Європі Центрально-європейського театру воєнних дій (ЦЄ ТВД).

Склад сил і засобів розвідки, масштаби діяльності і відповідальність завдань розвідки, звичайно ж, не йшли ні в яке порівняння з тим, що було в ЗабВО. Тут визначилася лінія протистояння блоку НАТО і Організації Варшавського договору, тому були розгорнуті боєздатні угрупування військ, оснащені новітньою технікою і озброєнням.

Вражає склад комплектів розвідки, задіяних для виконання завдань розвідки в смузі відповідальності Главкомата. До комплектів трьох груп військ (на територіях НДР, Чехословаччини і Польщі), двох прикордонних округів (Білоруського і Прикарпатського) ще підключалася велика частина сил і засобів розвідки національних збройних сил НДР, Чехословаччини і Польщі. Усе це складало єдину, чітко координовану систему військової розвідки на ТВД з виділенням частини добувних структур, які складали основу Єдиної системи раннього попередження про загрозу повітряного і ракетно-ядерного нападу.

Для ведення повсякденної розвідки визначався конкретний склад сил і засобів спеціальної, радіоелектронної, повітряної і морської розвідки з чітким розподілом зусиль із об'єктів, завдань і часу виконання. Передбачалися режими нарощування зусиль розвідки на випадок різкого загострення обстановки на якому-небудь напрямі. Щодоби на бойовому чергуванні було задіяно декілька тисяч військовослужбовців, переважно офіцерів і прапорщиків. Під постійним контролем знаходилися системи управління військами і зброєю, які функціонували на ТВД, штаби від бригади і вище, ракетно-ядерні частини, аеродроми з літаками - носіями ядерної зброї і військово-морські бази, відстежувалися польоти бойової і військово-транспортної авіації. Усе це давало можливість аналізувати і оцінювати стан поточної оперативної обстановки ТВД і своєчасно виявляти ті ознаки, які свідчили про проведення заходів військового характеру.

Для того, щоб таке потужне і різнорідне угрупування на ТВД була керованим і кожна структура була готова до виконання бойових завдань, практично щомісячно проводилися різні навчання, тренування, у тому числі з підключенням штабів союзних армій. Особливо вражали стратегічні, оперативно-стратегічні командно-штабні навчання із залученням штабів і військ. На цьому фоні з великою результативністю проводилися комплексні розвідувальні навчання з широкомасштабним залученням усіх добувних структур, дислокованих на ТВД.

На нашу активність і маневри негайно реагувала протилежна сторона, підключаючи усі можливості своїх систем управління і розвідки. Це дозволяло нам розкривати їх склад, місце розташування, місце роботи, характеристики технічних засобів і багато чого іншого. Такі навчання були ефективною школою професійної майстерності особового складу, структур військової розвідки, отримання стійких навичок організації і ведення розвідки в умовах, наближених до бойових.

Останній етап служби у структурах військової розвідки колишнього Радянського Союзу до повернення в Україну мені довелося проходити на посаді начальника розвідки Прибалтійського військового округу (Північно-західної групи військ) з травня 1989 по липень 1992 р.

Це був складний період розпаду СРСР і загострення внутрішньополітичної обстановки в Прибалтиці. Напругу посилювала відповідальність вирішуваних завдань розвідки, об'єм яких після ліквідації ОВД, з початком виведення військ з території Німеччини, а потім Чехословаччини і Польщі значно збільшився. Доводилося наявним у складі ПрибВО комплектом розвідки висвітлювати оперативну обстановку не лише в смузі Північної групи армій НАТО, але і на ЦЄ ТВД.

Дуже складно було організувати розвідку, усебічне забезпечення з'єднань і частин розвідки в умовах, коли вони дислокувалися на території Калінінградської області, трьох прибалтійських держав, особливо після оголошення про їх вихід зі складу СРСР.

Величезне навантаження лягало на особовий склад, що залучався до бойового чергування в системі радіоелектронної розвідки. Часто доводилося вести розвідку не у чотири, а в три і навіть дві зміни, особливо коли вводилися режими її посилення, що бувало досить часто. Проте комплект розвідки округу успішно справлявся з поставленими завданнями, про що свідчила оцінка ГРУ ГШ - розвідка ПрибВО вважалася однією з провідних в загальній системі оперативної військової розвідки. І це завдяки професіоналізму і самовідданій роботі усього особового складу.

У ПрибВО уперше за увесь період служби на керівних посадах я випробував почуття безвиході, коли з ГШ ЗС СРСР прийшла директива про поетапне розформування і виведення військ з Прибалтики. Доводилося "різати по живому", демонтувати технічні засоби розвідки, відправляти сім'ї офіцерів і прапорщиків в гарнізони, де не було житла. Це був період ломки людських доль, виникнення маси соціальних проблем. Тоді багато хто повертався в Україну, і я був безміри радий, коли позитивно вирішилося моє питання про переведення до ЗС України, де я спочатку був призначений на посаду начальника управління розвідки тоді ще Головного штабу. Приємно було усвідомлювати, що тепер доведеться не руйнувати, а брати участь у формуванні структур військової розвідки ЗС України. Але події цього етапу, проблеми, що мали місце, залишаються темою для наступних спогадів.

Повернемося до теми спадкоємності в структурі воєнної розвідки. Не викликає сумнівів, що без знань, досвіду минулого не може бути перспектив на майбутнє. У цьому плані дуже важлива плідна співпраця діючих колективів розвідників і ветеранів. У воєнній розвідці України цей процес почав активно розвиватися з жовтня 2002 р., коли за безпосередньої участі керівництва ГУР МО України було офіційно зареєстровано Об'єднання ветеранів розвідки України з міжнародним статусом (ОВР України). Його очолив перший начальник ГУР МО України генерал-лейтенант О. О. Скіпальский.

Нині у складі ОВР числиться декілька сотень ветеранів, що мають величезний практичний досвід розвідувальної діяльності, у тому числі в бойовій обстановці. Колектив ветеранів об'єднання по праву пишається тим, що в рядах його почесних членів два Герої України : легендарний майор Вихор - полковник у відставці Є. С. Березняк і полковник у відставці Л. Г. Сушко. а також два Герої Радянського Союзу - генерал-майор І. Н. Плосконос і полковник В. І. Гринчак.

Із створенням Об'єднання у ветеранів з'явилася можливість постійного спілкування, спільного вирішення проблем соціального і правового захисту, проведення зустрічей за участю представників Міністерства оборони, керівництва ГУР МО України, об'єднання зусиль в підтримці і пропаганді серед особового складу кращих традицій військової розвідки.

Уся або велика частина терміну служби ветеранів Об'єднання пройшла в структурах розвідки колишнього Радянського Союзу. У кожного з них залишилося багато друзів у Росії, інших державах СНД. Це їх юність і молодість, роки становлення і змужніння - це їх життя і пам'ять. Тому природне і зрозуміле бажання спілкуватися один з одним, об'єднувати свої зусилля в рішенні виникаючих проблем. Цього року відбулися дві зустрічі керівництва Об'єднання ветеранів розвідки України і Союзу ветеранів військової розвідки Російської Федерації. За їх результатами був підписаний протокол намірів, в якому знайшла віддзеркалення наша загальна зацікавленість в створенні сприятливих умов для спілкування звільнених в запас або відставку військовослужбовців, розробці і реалізації економічних і комерційних програм, участі в координації, методичному забезпеченні і організації заходів, присвячених пам'ятним датам, - 23 лютого і 9 травня.

Безумовно, така взаємодія сприятиме активізації руху ветеранів, відкриє нові можливості в реалізації завдань, визначених статутами організацій. Сподіваємося, що вона також зіграє позитивну роль в поглибленні співпраці між діючим керівництвом воєнних розвідок України і Росії, координації спільних зусиль, спрямованих на забезпечення безпеки і захисту національних інтересів.

Володимир Легомінов

Перший заступник голови Ради ОВР
України – генеральний директор Об'єднання
генерал-лейтенант


Джерело: "Невідома розвідка"