Повідомлення

Добре виголене вродливе обличчя. З-під чорних брів – допитливий погляд. І хоча бійцю лише 22 роки, у нього погляд людини, яка пройшла через такі випробування, що не відомі багатьом чоловікам старшого віку. Бо давно вже доведено, що юні бійці на війні швидко стають дорослими.

Старший розвідник-оператор Денис Голодюк належить до тих, кого участь у боях гартує фізично, морально, духовно та розвиває найкращі якості захисника Вітчизни, підносить на висоти мужності, відваги, героїзму. Денис з упевненістю в голосі каже, що батьком-командиром, який був йому у ратних буднях за батька, тим, на кого він рівнявся, кому довіряв своє життя, окрім командира бригади Героя України полковника Михайла Забродського, був і підполковник Тарас Сенюк. Він зі смутком у голосі вимовив слово “був” і дістав з-під подушки ноутбук, подарований йому волонтерами під час лікування в госпіталі. Показав знімки, на яких зображений його командир, і додав:

– Він загинув на моїх очах і був посмертно удостоєний звання Героя України. А я тоді отримав поранення. З 16 розвідників взводу лише двоє вийшли з того бою неушкодженими…

Розвідувальний взвод, в якому служив солдат-контрактник Денис Голодюк, був безпосередньо підпорядкований командиру батальйону. Підполковник Тарас Сенюк, як зауважив солдат-контрактник, ніколи не ховався за чиїсь спини. На виконання завдання він виїжджав на броні першого бронетранспортера. Найчастіше на машині розвідників. Денис Голодюк багато разів був свідком та учасником тих подій, у яких командир батальйону виявляв витримку, мужність, вірність Військовій присязі.

Одного разу проросійськи налаштований натовп заблокував рух колони, яку вів Тарас Сенюк. Вони вимагали від вояків здати зброю та техніку. Офіцер був непохитний, рішуче відповідав: “Ні”. Пролунала пропозиція: “Переходьте на наш бік”. У відповідь – знову категоричне “Ні”. Обстановка загострювалася. Від пляшки з “коктейлем Молотова” запалав один з бронетранспортерів, розпочався обстріл колони. За наказом комбата бійці розібрали барикади, що перекривали рух колони, відтіснили натовп. Рішучість, чіткість дій додавали впевненості й підлеглим. Колона продовжила рух.

Розповів Денис і про останній бій відважного командира підполковника Тараса Сенюка. Десантники отримали чергове бойове завдання. Командир батальйону, як завжди, був на одному з бронетранспортерів. Під час руху колона потрапила в засідку терористів. Ворог з двох сторін відкрив по ній вогонь. Один із сержантів вигукнув: “Товаришу підполковнику! Пригніться. Бо небезпечно ж”. Але комбат продовжував чітко віддавати накази, організував оборону. Завдяки цьому бійці відбили кілька атак. Пригадуючи подробиці того бою, Денис розповів:

– Несподівано я побачив, як Тарас Михайлович упав на броню. Куля снайпера обірвала життя нашого відважного комбата. Керівництво боєм взяв на себе командир роти капітан Олег Бутніцький. Ворог зосередив по нас вогонь артилерії, мінометів, обстрілював з гранатометів. Одна з гранат вибухнула поруч, відкинувши мене на землю. Страшенний біль обпік ногу вище ступні. Згодом одна з куль влучила в спину, але врятував бронежилет. Отримав поранення й у плече, але свідомість не втратив. З поля бою мене доправили до мобільного госпіталю, де військові медики надали першу допомогу, а звідти – літаком до Києва.

За той бій Денис був нагороджений орденом “За мужність”.

Десантнику вже довелося витримати понад 20 операцій. За словами самого пораненого, те, що військові медики зробили для збереження ноги, може стати темою докторської дисертації. Лікарі не лише зберегли її, а й обіцяють Денисові, що він міцно стоятиме на ногах.

Хлопець уже після нагородження орденом побував у відпустці в рідному селі Червоне, що на Хмельниччині. Там його зустрічали як справжнього героя. Районна газета присвятила Денисові нарис. Про відважного розвідника і сильну духом людину розповіли в репортажах аж… 25 телеканалів. Під час відвідин батьківського дому заручився з коханою дівчиною Галиною, яка все літо доглядала Дениса в госпітальній палаті.

Як і деякі його товариші, які після лікування повернулися на передову, Денис також про це мріє. “Якщо ця мрія не здійсниться, то маю запасний варіант, – зауважив він. – Я заочно навчаюся в одному з вишів Житомира. Сподіваюсь, набута спеціальність дозволить знайти гідне місце у житті. Знаєте, як у нас говорять: десантники ніколи не здаються. Тож ще повоюємо!”

У шкільні роки сержант служби за контрактом Руслан Кравець, як і більшість його ровесників, захоплювався військово-пригодницькою літературою. Дивуючись мужності та винахідливості героїв романів, не раз уявляв і себе на їхньому місці. Не знав, що доля йому готує такі випробування, які й не снилися книжковим героям…

– На початку 90-х років армійська служба була не в пошані, – говорить Руслан. – Більшість моїх друзів постарались не їсти солдатського хліба. Проте для себе я вирішив, що маю відслужити, бо ж як потім дивитись в очі батька і діда – колишніх солдатів?

Строкову службу Руслан Кравець проходив у бригаді спеціального призначення. Навантаження – колосальні, проте юнак ніколи не скаржився на них. Більше того, після занять зі спеціальної підготовки йшов на спортивний майданчик і тягав залізяччя.

Після звільнення працював у столиці і сміливо будував плани на майбутнє. Та в один з вечорів, переглядаючи телесюжет з району бойових дій на Донбасі, Руслан вирішив, що він потрібен Україні.

– Всю ніч не міг навіть заплющити очі, обмірковуючи своє рішення. А вранці поїхав до військового комісаріату, де заявив про своє бажання їхати на Схід у зону АТО. На мене чомусь подивилися, як на дивака, але за тиждень прислали повістку, – розповідає Руслан.

Колишній спецпризначенець потрапив у розвідувальну роту окремої десантної бригади. А у травні підрозділ Кравця перекинули на Донеччину.

…Одного дня розвідники отримали наказ командування висунутись у район скупчення терористів і превентивними ударами знешкодити їх. Однак вже через кілька кілометрів десантники потрапили в засідку: по них відкрили вогонь зі стрілецької зброї, гранатометів та мінометів.

У тому бою сержант Руслан Кравець отримав важке поранення і тривалий час лікувався у Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону.

– Знаєте, – зізнається Руслан, – найщиріше моє бажання – якомога швидше одужати і повернутися у свій підрозділ, який за кілька місяців став для мене рідним.